• Матеріали: Статті
  • Володимир В’ятрович. Як голодомор зробив нас нацією

    Опубліковано by admin Коментарі

    Володимир В’ятрович

    Голодомор був геноцидом українців. Його організатори мали на меті ліквідацію їх як національної спільноти. Цей план не скидався на “остаточне розв’язання єврейського питання” нацистами і не передбачав повного знищення всіх українців. Однак, на думку творця терміну “геноцид” Рафаеля Лемкіна, його втілення означало б, що “Україна загине так само, як коли б було вбито всіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, котра зберігала і розвивала її культуру, вірування, її об’єднавчі ідеї, що прокладали їй шлях і давали їй душу, тобто зробили її нацією, а не просто населенням”. 

    Але, хоч як це парадоксально, Голодомор не тільки знищував українську націю. Він її й творив…

    Саме сьогодні, в четверту суботу листопада, — День пам’яті жертв голодоморів.

    Терміном “нація” дуже жваво користуються і науковці, і політики, і журналісти, і звичайні обивателі. Така популярність мала б передбачати однакове розуміння. Але насправді його немає. Хтось під нацією розуміє кровну спорідненість людей, чиї предки багато століть живуть на одній території (“і мертвих, і живих, і ненароджених”). Хтось вважає її “уявлюваною спільнотою”, яку винайшли інтелектуальні еліти десь у позаминулому столітті. Проте певну групу на націю перетворює не тільки відповідь на запитання “звідки ми взялися у минулому?”, а й бачення того, “як і чому ми хочемо бути разом у майбутньому”. Тому, як казав Ернст Ренан: “Нація — це щоденний плебісцит”, постійне підтвердження: ми хочемо і маємо заради чого бути разом.

    На початок ХХ ст. українці вже були розвиненою національною групою зі своєю елітою, представленою здебільшого інтелігенцією та селянами як головними носіями ідентичності. Тому вони спромоглися на творення власної держави на завершальному етапі Першої світової війни. Поразка визвольного руху у 1921-му, розділення й окупація українських теренів істотно сповільнили розвиток українців як модерної національної спільноти. Сповільнили, але не зупинили. Більшовики, щоб утримати панування, пішли на компроміс із українським національним рухом: із кількох колишніх російських губерній, населених українцями, було створено квазі-державну Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Таким чином, уперше за сотні років українці добилися власних, хай урізаних і доволі умовних, але кордонів, у яких почала творитися українська політична нація. Ефемерні радянські кордони наповнювалися національним змістом завдяки українізації 1920-х рр. Тоді спостерігався справжній культурний бум у мистецтві, літературі, науці. Тут з’явилася ціла генерація творців, яку згодом, через страшну долю, назвуть “розстріляним відродженням”.

    Успіх українського проекту в УРСР поставив під сумнів реалізацію радянського проекту в масштабах усього СРСР. Радянський народ, творення якого становило мету політики Кремля, не міг виникнути за умови активного відродження української нації. Ці проекти були взаємовиключні, тому залишитися мав тільки один. І якщо перший міг похвалитися більшими успіхами в культурній сфері, то за другим стояли політична влада і потужний апарат примусу. Відтак у змаганні, яке переросло в протистояння, переміг саме він. Кремль мав можливість силою знищити конкурента і скористався цією можливістю сповна.

    Голодомор, організатори якого ставили за мету ліквідацію українського селянства як головного носія української ідентичності, поєднаний із репресіями проти суспільної еліти та національної церкви, мав покласти край існуванню українців як окремої національної групи зі своїми традиціями, культурою, спільними уявленнями про майбутнє. Саме так описував радянський геноцид українців Рафаель Лемкін.

    І влада досягла своєї мети Майже досягла. Мільйони людей було знищено фізично. Хто вижив — зазнали непоправних ментальних втрат, які перетворили їх в осіб, стурбованих лише власним порятунком, нездатних до єднання заради спільних цілей.

    Геноцид такого роду міг вдатися тільки за умов повного мовчання. Не лише щоб позбавити вмираючих допомоги. Мовчання жертв було продовженням геноциду, воно далі вбивало тих, хто пережив голод. Перетворювало їх у безмовних та бездумних тварин, які не мали минулого, а отже, й майбутнього.

    І вони мовчали. Більше того — вони стали забувати: так безпечніше і для себе, і для своїх родин. Пам’ять могла коштувати нової хвилі репресій, якої б народ не пережив. Тому українці УРСР мовчки не помічали великих групових поховань на сільських цвинтарях, порожніх класів у школах, у які так і не прийшли вбиті чи ненароджені дітлахи.

    Проте Сталін прорахувався: не всі українці тоді, в 1933-му, були під його контролем. Мільйони жили поза кордонами УРСР. Мешканці Західної України дізналися про трагедію надто пізно, щоб якось їй завадити. Та й як вони могли зупинити цілеспрямовану політику сусідньої держави? Тоді вони зробили все, аби привернути увагу світу до страшного злочину. У цій справі об’єднали свої зусилля давні політичні конкуренти. Створення допомогових комітетів, інформаційні кампанії легальних політичних та громадських інституцій, кривава помста радянському чиновнику у Львові з боку підпільної ОУН, — у 1933-му ці дії вже не могли врятувати помираючих. Але вони врятували українську націю. Акції продемонстрували: українці, незалежно від того, громадянами якої держави були, відчували себе єдиною спільнотою, дарма що сотні років їх роз’єднували накреслені окупантами кордони.

    Потім, через десять років після Голодомору, пам’ять про нього послужила одним із тих чинників, котрі штовхнули галичан і волинян на збройну боротьбу проти радянської влади. Українська повстанська армія стала несиметричною відповіддю на мовчазну смерть мільйонів у 1932—1933 рр. Тихий скон від голоду, організованого владою, більше не повторився. Замість очікуваної покори режим отримав шалений опір зі зброєю в руках.

    Друга світова війна — ще одна страшна трагедія, яка призвела до мільйонних втрат і водночас — до відродження українців як національної спільноти. Притиснуті двома тоталітарними режимами, нацистським та комуністичним, українці піднялися на відчайдушне повстання. Воно охопило терени, що не постраждали від Голодомору, але до нього приєдналися вихідці з усієї України. Після воєнного лихоліття мільйони наших земляків як остарбайтери чи вояки чужих армій опинилися далеко від рідної землі. А там вони отримали можливість говорити про спільно пережиту в 1932—1933 рр. трагедію.

    Пам’ять про Голодомор, яка активно відроджувалася в діаспорі у 1950—1980-тих, стала важливим елементом єднання українців, завадила їх остаточному розчиненню в еміграційному морі. У Західній Європі, Північній та Південній Америці, у країнах, куди нелегка доля закидала українців після війни, вони видавали спогади та дослідження, організовували громадські акції вшанування пам’яті жертв голоду, ставили їм пам’ятники.

    Перший монумент трагедії постав у 1983 р. в далекому канадському Едмонтоні. Знак виконано у формі надірваного кола, що символізує навмисно розірваний життєвий цикл, спробу знищити єдність українців як національної спільноти. Але цього розриву не сталося. Навпаки, пам’ять про Голодомор об’єднала українців діаспори. У 1983—1987 рр. вони розгорнули масштабну інформаційну кампанію, доносячи правду про свою трагедію світові. Про Голодомор заговорили провідні медіа, найвище керівництво західних держав. Зрештою, на цю кампанію змушена була реагувати радянська влада: наприкінці 1980-х комуністи в Україні вже не змогли стримати поширення інформації про Голодомор або заперечити його.

    Правда про геноцид, про масові репресії тоталітарного режиму, що забрали життя мільйонів українців, стала чинником їх пробудження на території УРСР. Сповнилася євангельська істина “Пізнайте правду, і вона зробить вас вільними”. Знання про злочини комунізму вщент зруйнували десятиліттями вибудовувану — страхом чи підкупом — лояльність населення до влади. Крах СРСР став неминучим. Ніби нікуди не зникли мільйони чиновників чи навіть вояків, які присягалися служити, але захищати його не хотів уже ніхто.

    У незалежній Україні, незважаючи на байдужість нової/старої (пост)комуністичної влади, пам’ять про Голодомор продовжувала єднати українців. З ініціативи окремих громадян та науковців, підхоплено розпочаті в діаспорі дослідження, збір свідчень, пам’ятні акції. До цих процесів почала долучатися державна влада. Що не завжди було на користь справі: вшанування, організовані бездушним бюрократичним апаратом, “масними пальцями офіціозу”, іноді викликали, радше, відразу, ніж бажання приєднатися. Після приходу до влади В.Януковича у 2010-му головними організаторами меморіальних заходів знову стали громадські організації. Можливо, вони втратили у видовищності та масштабності, але стали щирішими і навіть масовішими.

    Відтак, незважаючи на відмову офіційного Києва від концепції Голодомору як геноциду, кількість українців, котрі вважають його саме таким, продовжує зростати і нинішнього року сягнула 66%. Трагедія 1932—1933 рр. стала темою з минулого, ХХ ст., розуміння якої найбільше об’єднує українців.

    Тож можемо говорити: Голодомор, який завдав страшних втрат українському народу, перетворив його у пост-геноцидну націю, а заодно привів у суспільному вимірі до того, що психологи називають пост-травматичний ріст. Буває, після пережитих страхіть жертва не ламається, а, навпаки, несподівано отримує додатковий заряд енергії, який сприяє більшій самореалізації. Українці не унікальні: схожу тенденцію можна побачити в історії євреїв, які, переживши Голокост, зуміли мобілізуватися і створити власну державу Ізраїль. На сьогодні пам’ять про знищення нацистами є одним із наріжних каменів національної ідентичності євреїв. Такою стає для українців пам’ять про трагедію 1932— 1933 рр. Голодомор був геноцидом, який не вбив нас. Тож робить сильнішими.

    Джерело: Дзеркало тижня


  • Скільки саме українців загинуло від голодомору 1932—33 років?

    Опубліковано by admin Коментарі

    IMG_2269

    У Києві 21 листопада розпочав роботу міжнародний науковий симпозіум «Голодомор 1932–1933 років в Україні: історія і пам’ять», який зібрав понад сто науковців з України і більш як 40 держав світу. Дослідники оприлюднили нові дані щодо кількості жертв Голодомору, його причини і наслідки для української нації. 

    Понад чотири мільйони загиблих і мільйони не народжених українців – цими цифрами нині оперують науковці, дослідивши архівні матеріали й проаналізувавши сотні тисяч свідчень. Про це Радіо Свобода розповів професор Юрій Шаповал із Києва.
    «Я би хотів сказати про демографо-статистичний вимір. Це було найбільш дискусійне поле у попередні роки. Одні твердили про жертви Голодомору у 10 мільйонів осіб, інші називали цифру у 7 мільйонів, – каже Шаповал. – Тепер ми істотно просунулись у цьому питанні, і серйозні демографічні дослідження дають цифру у понад 4 мільйони. Це – реальне підтвердження жертв. Чим далі будуть тривати ці дослідження, ця цифра не зменшиться, вона може лише збільшуватись».

    Віце-прем’єр-міністр України Костянтин Грищенко пообіцяв, що влада допоможе науковцям у їхніх дослідженнях, створивши електронний архів Голодомору. За словами урядовця, відповідний законопроект готують у профільному комітеті Верховної Ради.

    «Наявність електронного архіву Голодомору, який міститиме в електронному вигляді наявні паперові, газетні та інші публікації, спростить доступ науковців і громадськості до цих матеріалів і сприятиме вивченню однієї з найбільш трагічних подій в історії України», – зазначив Грищенко.

    Сталін «зламав хребет» нескореній Україні – експерти

    Чимало дискусій і думок  викликало у вчених питання, чому так жорстоко режим Сталіна повівся з українцями. На думку громадського діяча і публіциста Євгена Сверстюка, Сталін і його прибічники намагались переломити хребет нескореній владою рад Україні, її «становому хребту» – селянству.

    Професор Роман Сербин із Канади зазначив, що, окрім винищення українського селянства як ворожого радянській владі класу, Сталін планував заселити спорожнілі села мігрантами з інших куточків СРСР. Не менш важливо для Москви було викорчувати коріння спротиву колективізації, зазначив історик.

    «У документах ЦК КП(б)У ідеться, що голод має навчити селян «розуму» і привести їх до колгоспів. Дозволю собі цитату з виступу одного з комуністичних керманичів України Менделя Хатасевича: «Жестокая борьба ведется между крестьянами и нашей властью. Это борьба на смерть. Понадобился голод, чтобы показать им, кто здесь хозяин», – зазначив історик.

    Українці-праведники

    Але, крім тих, хто заганяв односельчан до колгоспів і забирав у них останню шкоринку хліба, були мільйони тих, хто намагався врятувати від голоду своїх ближніх, нагадав співголова громадського комітету з ушанування жертв Голодомору Іван Васюник.

    «Ми згадуємо ім’я Юлія Тиханського, котрий під час обшуку у будинку священика не дозволив буксирній бригаді забрати останнє збіжжя у родини. Згадуємо безіменного єврея з села Ізраїлівки, котрий врятував українку Олександру Яременко, яка під час війни сама врятувала двох єврейських дітей від нацистського геноциду, – сказав Васюник. – Усі ці люди, як і тисячі інших, є праведниками і моральними авторитетами нашого народу».

    Українці заслуговують на те, щоб люди у різних куточках світу дізнались про Голодомор, оскільки це жахлива, але важлива сторінка української історії. Через це парламент Австралії визнав Голодомор геноцидом українського народу, як свого часу визнав геноцидом єврейського народу Голокост. Про це у виступі говорила депутат парламенту Австралії Марі Фікарра.

    «Ми знаємо, як багато серед українців праведників світу, яких шанують в Ізраїлі, але на пам’ять нащадків заслуговують і ті, хто рятував своїх односельчан від голоду, хто чинив спротив тоталітаризмові», – відзначила Фікарра у розмові з Радіо Свобода.

    Учасники симпозіуму закликали українців і світову спільноту боротися за визнання Голодомору геноцидом українського народу. Цього потребує не лише сучасна Україна – цього потребують мільйони загиблих і ненароджених жертв Голодомору, зазначено у громадській відозві.

    Джерело: Радіо Свобода


  • 80-і роковини голодомору: без державної політики

    Опубліковано by admin Коментарі

    Українці звинувачують у Голодоморі Сталіна і вважають, що жертв трагедії 1932-33 років треба вшановувати на державному рівні. Про це говорить загальнонаціональне опитування «80-ті роковини Голодомору – уроки минулого для майбутнього» Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва». Тим часом експерти наголошують, що влада ігнорує таку думку громадян, адже належних заходів, присвячених вшануванню пам’яті Голодомору, не організовує.

    80-і роковини голодомору: без державної політики

    Сталінський режим, а не природні обставини – головна причина Голодомору 1932-33 років. Такої думки дотримуються 64 відсотки учасників загальнонаціонального опитування «80-і роковини Голодомору – уроки минулого для майбутнього» Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва».

    «Коли ми дивилися на прихильників різних політичних сил, то навіть ті, хто голосував за комуністів (згідно з опитуванням, 64 відсотки – ред.), із цим згодні. Це досить цікаве явище, адже очевидно, що організовували голод тодішні комуністи», – наголошує директор Фонду Ірина Бекешкіна.

    Основним джерелом інформації про Голодомор для переважної більшості українців (60 відсотків) нині є ЗМІ, однак майже половина (48 відсотків) дізналися про нього і через родинні розповіді. І хоча про великий Голод ніколи не чули лише 2 відсотки українців, понад половина (53 відсотки) все ж таки знають про нього лише «в загальних рисах».

    Голодомор – «козирна» карта, яку то витягають, то ховають – історик

    У цілому ж понад половина (53 відсотки) українців вважає, що проблема Голодомору не об’єднує, але і не роз’єднує Україну.

    Між тим, науковий співробітник відділу історії України 20-30-х років ХХ століття Інституту історії України НАНУ Людмила Гриневич наголошує, що українське суспільство досі до кінця не осмислило важливості проблематики Голодомору.

    «Голод – найбрутальніше порушення права людини на життя. Історики довели, що катастрофічні наслідки голоду, як правило, в тих державах, де недемократичні режими або є колоніальна експлуатація. І в цьому контексті, коли ми сьогодні говоримо про голод, то ми не лише віддаємо данину пам’яті загиблих, але ми обстоюємо людські права, принципи демократії, говоримо, що ніякого виправдання не може бути для нищення людського життя», – каже вона.

    Утім історик констатує, що державна політика пам’яті в Україні сьогодні відсутня, адже зокрема відсутні належні заходи зі вшанування жертв трагедії 1932-33 років. А це, на переконання Гриневич, демонструє недемократичність нинішньої влади, яка ігнорує думку понад 60 відсотків українців про те, що роковини Голодомору мають відзначатися на державному рівні.

    За словами Людмила Гриневич — Офіційна політика пам’яті не може зводитися до того, аби один раз на рік найвищі урядовці відвідували меморіал і покладали квіти

    «Голодомор сьогодні лишається козирною картою у колоді, яку то витягають, то ховають. Офіційна політика пам’яті не може зводитися до того, аби один раз на рік наші найвищі урядовці лише в «подекуди їм одним тільки відомий час» відвідували меморіал і покладали квіти», – наголошує Гриневич.

    Влада проситиме Кирила про панахиду – Герман

    Тим часом позаштатний радник президента Ганна Герман минулого тижня наголосила, що Віктор Янукович цього року приділив багато уваги відзначенню 80-х роковин Великого Голоду.

    «Зокрема, те, що вдалося зробити, і те, чого Україна не могла зробити протягом багатьох минулих років, – це розгорнути дуже широке відзначення Голодомору у світі: в 47 столицях світових держав на найбільш почесних місцях буде відбуватися відзначення 80-х роковин за участю керівників тих держав», – наголосила Герман.

    Вона також зазначила про намір української влади звернутися до московського патріарха Кирила з проханням відслужити панахиду в пам’ять про жертв Голодомору.

    Водночас, коментуючи відсутність у президентському указі «Про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні» слова «геноцид», Ганна Герман зауважила, що сам документ свідчить про «глибокий пошанівок» Віктора Януковича до трагедії 1932-33 років.

    Між тим, згідно із дослідженням соціологічної групи «Рейтинг», майже дві третини (66%) українців визнають, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом українського народу.


  • Голодомор на Україні. Історична довідка

    Опубліковано by admin Коментарі

    Голодомор — масовий голод, що охопив великі території і привів до значних людських жертв на території Української РСР в першій половині 1933 роки на тлі голоду в СРСР в 1932-1933 роках. Політичні опоненти більшовиків називали організацію голоду на Україні в цей період їх найстрашнішим злочином.

    Економічно не обгрунтована примусова колективізація в СРСР в 1929-1930 роках привела до різкого занепаду сільськогосподарського виробництва, у тому числі і хліби. Проте план хлібозаготівель був збільшений. У 1930 році з України вивезли 7,7 млн тонн зерна, яке головним тоді як урожай зерна знизився до 5 млн тонн.

    У 1931 році в п’яти регіонах СРСР — в Західному Сибіру, Казахстані, на Уралі, на Середній і Нижній Волзі — внаслідок посухи був неврожай, що значно скоротило хлібні ресурси країни. Некомпетентна політика в сільському господарстві і екстенсивний експорт зерна урожаю 1931 року зробили ситуацію критичною. У 1932 році послідував ще більший спад виробництва продуктів харчування, і передусім за рахунок основних хлібовироблювальних районів СРСР — зернових районів УРСР і Кубані. На початок осені 1932 роки країна стала зазнавати труднощі із забезпеченням міського населення продовольством. На початок весни 1933 роки в цілому по країні ситуація з продовольством була важкою — перебої з продовольством були навіть в Москві і Ленінграді і у ряді військових округів РККА. Голодували Західний Сибір, Урал, Середня і Нижня Волга, ЦЧО. Але ситуація на Україні, Північному Кавказі і Казахстані була украй гострою.

    На початку 1930-х років з українського села у боржників по хлібозаготівлі в порядку «натуральних штрафів» вилучали продукти харчування. А оскільки ще перед колективізацією почався масовий забій худоби, у результаті план по м’ясу був виконаний лише на 10-12%%. М’ясо вивозилося у великі індустріальні центри, а в селі його не було.

    Позбавлені продовольства, селянські сім’ї не могли дожити до нового урожаю. На початку 1932 року голод поширився по усій Україні і Кубані. Керівники Компартії України неодноразово зверталися до Сталіна з проханням скоротити спущений план по хлібу. Проте ніяких поступок зроблено не було.

    Викачування зерна з голодної республіки вимагало залізної дисципліни, повної покори. У серпні 1932 року була введена страта за розкрадання колгоспної власності (Закон про «п’ять колосків»). По країні до початку 1933 роки за неповні п’ять місяців за цим законом було засуджено 54 645 чоловік, з них 2110 — до вищої міри покарання. Для вибивання залишків хліба з міст в села направили 112 тисячі членів У «чорному списку» опинилося 86 районів республіки.

    27 листопада 1932 року Сталін на спільному засіданні Політбюро і ЦВК пояснив труднощі із заготівлями хліба «проникненням в колгоспи і радгоспи антирадянських елементів, які організували саботаж і зриви». Газета » Правда» від 4 і 8 грудня 1932 року призвала до рішучої боротьби з кулаками, особливо на Україні. 24 січня 1933 року союзний ЦК звинуватив Компартію України в провалі збору зерна, в притуплюванні більшовицької пильності і направив на Україну секретаря ЦК Павла Постышева. Зі своїх постів було зміщено 237 секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів, понад половину голів колгоспів.

    Масові масштаби смерть від голоду прийняла на початку березня 1933 року. ОГПУ вело облік померлих тільки до 15 квітня 1933 року. По цих зведеннях кількість жертв за чотири з половиною місяці склала 2 млн 420 тисяч 100 чоловік. Випадків людоїдства — 2500.

    За даними вітчизняних істориків, число жертв в Україні визначене в 7 млн У 2003 році французькі демографи дійшли висновку, що в 1932-1933 роках Україна не долічилася 4,6 млн чоловік.

    За оцінками російських учених, 2 млн чоловік загинули в Казахстані і Киргизії і 2-2,5 млн — в РРФСР. При цьому дані Загсів свідчать, що і на Україні, і в інших республіках СРСР люди гинули незалежно від їх національності.

    У лютому 1933 року, коли голод на Україні і Північному Кавказі прийняв велетенські масштаби, а колгоспні засіки перед посівною кампанією виявилися порожніми, був прийнятий указ ЦВК і СНК «Про допомогу в сівбі колгоспам України і Північного Кавказу», згідно з яким цим регіонам виділялася насінна позика. Голод вдалося ліквідувати тільки до початку 1934 роки.
    Серед як істориків, так і політиків не досягнуто загальної думки відносно причин, що спричинили Голодомор. Існує точка зору, згідно якої масова загибель населення України від голоду була багато в чому викликана свідомими і цілеспрямованими діями радянського керівництва. Одночасно висловлюється альтернативна думка, що ці події були непередбаченим наслідком проведення радикальних економічних реформ у кінці 20-х — початку 30-х років ХХ століття в СРСР.
    ООН визнала голод 1932-1933 років трагедією України і інших республік колишнього СРСР. На 58-ій сесії Генассамблеи ООН (2003) більшість країн-учасниць СНД у якому виразили співчуття мільйонам росіян, українців, казахів і представників інших народів, що стали жертвами голоду в СРСР. Події 1930-х років названі в заяві » трагедією», а не » геноцидом».
    Згідно з указом президента Леоніда Кучми від 1998 року в останню суботу листопада на Україні відзначається День пам’яті жертв голодоморів. C 2000 року ця дата стала відзначатися як День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій.

    У листопаді 2006 року президент України Віктор Ющенко підписав ухвалений Верховною Радою закон «Про голодомор 1932-1933 років на Україні». Законом голодомор визнається геноцидом українського народу. Публічне заперечення голодомору, згідно із законом, вважається «наругою над пам’яттю мільйонів жертв голодомору, приниженням гідності українського народу і є протиправним».
    Така позиція України викликає категоричну незгоду Росії.
    14 листопада 2008 року прес-служба Кремля оприлюднила послання Президента Росії Дмитра Медведєвої українському що вона спрямована на відокремлення народів, і призвав Україну почати роботу по формуванню спільних підходів.
    22 травня 2009 року Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом здійснення на Україні геноциду в 1932-1933 роках. Винним в геноциді Київ називає більшовицький режим.